Антирейдерський закон — зрада чи перемога?

Підприємницька діяльність в Україні — справа непроста. Прогалини в законодавстві, подвійні стандарти та, як наслідок, неналежне урядування — все це невеликий обсяг тих чинників, які впливають на інвестиційну привабливість України. Кожен представник нової команди вважає за обов’язок внести зміни в той чи інший профільний нормативно-правовий акт. Однак така активність, як свідчить практика, не завжди себе виправдовує. Ось і сьогодні виникає питання: чи змінює «антирейдерський» закон № 0858 правила гри, чи це чергова спроба депутатів продемонструвати свою діяльність?

Закріплена можливість власника землі встановлювати вимогу нотаріального посвідчення договорів, предметом яких є речові права на майно (сервітут, емфітевзис, суперфіцій), а також право оренди, та можливість зареєструвати це обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Таке ж право надано і власникам частки приватного підприємства. Сама по собі реєстрація подібного обтяження жодним чином не зможе убезпечити особу від зазіхань на його бізнес. Це підтверджує і практика останніх років — обов’язок нотаріального посвідчення правочину на вимогу будь-якої зі сторін, закріплений ще з прийняттям Цивільного кодексу 2004 року, а рейдерство процвітає.

Плата за землю, передану в користування (суперфіцій, емфітевзис, оренда) за результатами торгів, незмінна. У цьому разі норма дійсно може зламати схему, за якою космічна ставка плати, визначена в результаті нелегкої боротьби на аукціоні, одним рішенням уповноваженого органу могла бути знижена в рази. Тому учасники торгів змушені адаптуватися до нових змін.

Задля досягнення правової визначеності законодавець встановлює, що державні акти на землю перестають бути невід’ємною складовою договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Проте практика останніх років показує, що норма про держакти як невід’ємну складову договорів відчуження землі є «мертвою» ще з моменту запровадження Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (тобто з 2013 року).

Удосконалена взаємодія реєстрів нерухомості та доступ до них органів влади та місцевого самоврядування. Важко побачити у цих змінах нововведення, адже чиновники мали такий доступ і раніше.

До 2022 року наповнити базу Державного земельного кадастру інформацією про земельні ділянки, сформовані до 2013 року, — чергова обіцянка. Ще першою редакцією Закону України «Про державний земельний кадастр» від 07.07.2011 року таке завдання було поставлене перед Кабінетом Міністрів України. Поточна ситуація інвентаризації, а також застаріле матеріально-технічне забезпечення та відсутність коштів, передбачених для цих цілей, не дають можливості спрогнозувати позитивні результати.

На перший погляд, «оновлені» положення закону — захист бізнесу, але де-факто вони не покращать стан речей, адже для системних змін потрібен комплексний підхід і спільні зусилля законодавця, представників бізнесу та експертів у відповідних напрямах, а не викладення в новій редакції вже наявних норм права.

Євген Чорний, юрист TOTUM LF

Підписатись на Mizez: